Історія 24-річної вчительки з Харкова, яка викладала з бомбосховища

ПЕРШЕ “К”: ЯК 19-РІЧНІЙ ДІВЧИНІ ДОВІРИЛИ ПЕРШИЙ КЛАС

Валерія мріяла працювати журналістом. У Харківському педагогічному університеті на факультеті української мови та літератури вона здобувала спеціальність “Журналістика й редагування освітніх видань”. Після першого курсу студентка дуже хотіла працювати й знайшла роботу в дитячому клубі. Тут із дітьми Валерія ліпила, малювала, проводила уроки мистецтва, розробляла ігри та уроки логіки.

Мені дуже сподобалося працювати все літо з дітьми і я відчула, що в мене це виходить“, – розповідає Валерія. На наступний рік вона працювала вожатою в дитячому таборі. А вже на третьому курсі університету оформила індивідуальний план навчання і стала працювати на повну ставку в школі.

Педагогіка – це дуже жива і практична наука, її не можна опанувати теоретично, їй вчаться на практиці, тому я не вагаючись пішла працювати. Я була дуже вмотивована, й одразу сказала, що хочу вести перший клас. Я зацікавлена жити поруч із класними людьми, тому зроблю все, щоб вони такими стали”, – розповідає вчителька.

На той час їй було всього 19 років. До першої зустрічі з батьками, дітей яких вона мала навчати, Валерія підготувалася ретельно. У розмові з ними, вона чесно визнала, що в неї замало досвіду, але є велике бажання зробити все, щоб дітям сподобалося навчання і щоб вони йшли в школу з великим задоволенням. Валерія наголошувала, що вона й батьки в одній команді, де всі грають задля однієї “перемоги”.

Комунікація з батьками – це перше, що потрібно налаштувати на початку навчання. Батьки мають довіряти вчителям, а для довіри потрібне розуміння. Тому Валерія каже, що докладно говорить із батьками про свої цінності, принципи й навчальні підходи.

Для неї важливий не тільки результат навчання у вигляді оцінок, а й те, у якому настрої дитина досягала цього результату. Вона каже, що батьки вчаться ставитися до успіхів своїх дітей від вчителів. І якщо педагоги з повагою ставляться до роботи дітей, а потім і до їхніх результатів – це мотивує і дітей, і батьків.

На вчителях початкової школи лежить велика відповідальність. Фактично, у перші шкільні роки вчителька стає майже членом родини, тому дуже важливо говорити з батьками та дітьми однією мовою“, – пояснює Валерія.

Вона розповідає, що перший рік роботи вчителькою дався їй нелегко. Багато що довелося освоювати “на льоту”. Наприклад, вечорами Валерія дивилася в YouTube корисні уроки вчителів початкових класів англійською. Було багато запитань і вона не соромилася ставити їх більш досвідченим колегам.

У першому класі Валерії навчалось 12 дітей, серед яких були учні з особливими освітніми потребами. Зараз вони навчаються в п’ятому класі й Валерія досі підтримує з ними міцний зв’язок, хоча вже й перейшла працювати в іншу школу.

ДРУГЕ “К”: СПІЛКУВАННЯ З ДІТЬМИ

За декілька днів до початку повномасштабного російського вторгнення, 24-річна Валерія, як і багато українців, складала свою тривожну валізку. Першим, що вона туди поклала, були не тільки документи, але і фломастери, розмальовки, дитячі ігри та книжки. “Я живу у світі дітей, знаю, як вони іноді нудьгують, а я вмію їх розважати. Така людина потрібна завжди“, – сміється Валерія.

Розваги – це не тільки частина навчання, а й важливий інструмент комунікації з дітьми.

Валерія каже, що відчуває себе “рольовою моделлю” для своїх учнів і тому ставиться до них із такою ж повагою, яку очікує отримати у відповідь.

“Якщо я починаю урок і відчуваю, що дітям потрібно поділитися емоціями, обговорити новини, я даю їм цей час, а потім вони із задоволенням виконують усі вправи. Вони знають, що в кожного є свої обов’язки, але разом ми – єдина команда“, – каже вчителька.

Після початку повномасштабного російського вторгнення, майже всі учні 4-го класу Валерії виїхали за кордон. Спільні рефлексії не займають багато часу, але дають вчителю можливість зрозуміти, у якому стані перебувають діти. Це дуже важливо зараз, коли учні перебувають у різних європейських країнах і вчаться в українській школі онлайн у другій половині дня.

“Що ти зараз відчуваєш?”, – це важливе питання, яке дитина має чути, щоб вчитися бути в контакті зі своїми почуттями й емоціями. Діти легше переживають складні часи, якщо поруч урівноважені дорослі, які розуміють емоції дитини, підтримують та демонструють, як реагувати на виклики.

Я вчу їх розуміти свої емоції та приймати їх. Це дуже допомагає дітям. Вони починають вчити цього батьків. Мама одного учня телефонує і розповідає, як її син на кордоні заспокоював: “Мамо, я розумію, тобі важко, не хвилюйся, подихай”, – розповідає Валерія.

Вона вчить школярів простим вправам, які допомагають регулювати їхній емоційний і психологічний стан. На її думку, цей напрям закладений у НУШ і це саме те, чого потребують сучасні діти. Вчителька початкових класів радіє, що майже всі “її діти” швидко адаптувалися до нових умов, перебувають у гарному стані та демонструють високий рівень академічних знань, а на спільних онлайн-заняттях в українській школі, вони із задоволенням проявляють знання європейських мов.

Однак, вони всі цікавляться, як там Харків і хочуть повернутися додому, – каже Валерія. – Дітям потрібно рефлексувати, будувати з ними плани”.

ТРЕТЄ “К”: КОМУНІКАЦІЯ З КОЛЕГАМИ Й НОВІ ВИКЛИКИ

Освітній процес залежить від якісної комунікації не тільки з дітьми та батьками, але і в професійному вчительському середовищі, особливо, коли доводиться викладати з бомбосховища. Новий досвід, якого ні в кого раніше не було, спонукає до створення нових лайфхаків, якими корисно ділитися з колегами.

Валерія працювала з бомбосховища, у якому крім неї перебували декілька десятків людей. Їй вдалось облаштувати своє робоче місце так, щоб майже щодня продовжувати вчителювати. Але головне, що вона ділилася з колегами, тримати себе в ресурсному робочому стані.

Каже, що з початку повномасштабної війни вона вже пройшла декілька важливих тренінгів. Наприклад, один із них дав розуміння, що не всі, хто близько зустрівся з війною, страждають на посттравматичний розлад. На тренінгу розповідали, як виявити тих, хто дійсно потребує психологічної підтримки, як працювати з дитячою тривожністю та як допомогти дитині впоратися із сильними емоційними хвилями.

Валерія каже, що основним інсайтом останніх місяців було те, що головне в житті – це люди. Проста думка, яку Валерія не просто зрозуміла, а “прожила”.

Фонд “Трохи вогню”, з яким співпрацює Валерія як викладач, опікується будинком дитячого типу, де виховується 10-ро дітей різного віку.

Вони мешкають під Харковом, їхнє селище окуповане. Ми втратили з ними зв’язок. Шукали можливість дізнатися, що з ними, дуже хвилювалися. Декілька місяців ми нічого від них не чули, – пояснює вчителька. – Коли ЗСУ звільнили селище, мама розповіла мені, що єдине, що в них працювало – радіо й одного дня діти зловили момент, коли я давала інтерв’ю і дуже зраділи. Факт, що вони мене почули, підняв їм настрій на декілька днів. Для мене це історія про те, як важливо підтримувати один одного – і в мирні, й у воєнні часи“.

Валерія живе в Харкові. Вона каже, що не сподівається на легке закінчення війни та добре розуміє, що післявоєнна відбудова та відновлення можуть бути довгими й складними.

Зараз я свідомо навчаюся психології, тому що процес повернення після війни до нормального життя буде потребувати вчителів із більш розвиненими компетенціями – і діти, і батьки будуть потребувати професійної підтримки. Тому потрібно буде вчити педагогів, як працювати в нових реаліях. Саме тут я бачу новий виклик і можливість для професійного зростання“, – підсумовує Валерія.

Анастасія Рінгіс, спеціально для “Нової української школи”

Усі фото: Валерія Гукова

Похожие записи

Добавить комментарий